Читать онлайн книгу "Країна ірредента"
Краiна iрредента
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #24
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.
Роман «Краiна iрредента» (2007) – це мозаiка з рiзних часiв украiнськоi iсторii, в якiй автор намагаеться знайти вiдповiдь на запитання: чому талановитий i працьовитий народ, котрий мешкае на дивнiй родючiй землi пiд назвою Украiна, не може жити спокiйно й заможно, а змушений весь час балансувати на краю прiрви.
Роман Іваничук
Краiна iрредента
Мужньому борцевi за незалежнiсть Украiни, довголiтньому в’язневi сумлiння, моему приятелевi Михайловi Гориню присвячую
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021
© В. В. Габор, примiтки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Роздiл перший
Михайло
Головного героя цiеi книги називатиму Михайлом, хоча вiн у своiх записках додав ще й прiзвище Безрiдний; це лiтературний псевдонiм, i я не буду так його називати, оскiльки знаю власне горде прiзвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотiв би, щоб читач виворожував, хто ховаеться за цим псевдонiмом, тих Михайлiв iз останнього поколiння борцiв за нашу Незалежнiсть було багато, всi вони чесно витримали iспит своiх сумлiнь, i ми, хто нинi скористався чином украiнських дисидентiв i мав би пишатися iхньою жертовнiстю, часто спокiйно й байдуже спостерiгаемо, як колись рельефнi постатi нашого резистансу поволi стають тiнями, iх поглинае непам’ять у нинiшньому полiтичному безладi, щойно на кiн вийшло наймолодше поколiння, майбутню дiяльнiсть якого я ще не наважувався б оцiнювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Мiй друг Михайло, а також я, належимо до третьоi верстви, якщо брати вiдлiк часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкiра на биковi, котрого з дрiмоти розбудило червоне марево, i вiн, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадiйному запiллi, а що обхiдних дорiг до вогнища не бачив, то помчав стрiмголов, мов той же бик на аренi, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тiльки чуе в собi болiсний хрускiт, коли в його загривок встромляеться шпага, – i так пройшли через цiле столiття три поколiння заслiплених праведною люттю борцiв, якi не зумiли уникнути смертельного удару вправного тореро.
А чи нинiшне наймолодше поколiння, навчене невмiнням дiдiв i батькiв, захоче вийти на арену, чи залишиться на своiх затишних подвiр’ях, замаених нацiональними прапорами?
Я так i спитав тодi Михайла, коли над нашим свiтом зависла, немов осiння шарга, байдужiсть i втома, й вiн вiдказав упалим голосом: «Цi не вийдуть на арену зi свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нiзащо не вилiзе зi своеi шпарки, бо вже надбав чогось у рiдному шпихлiрчику й мае чим ризикувати, а не вiдае того, що своею неучастю важить бiльшим скарбом – головою!»
Я розсердився на Михайла за його зневiру – а якоi заспiвае аполiтичний плебей, коли аристократ розхникався! – i тривалий час не навiдувався до його киiвськоi квартири, в якiй вiн, покинувши Львiв, замешкав пiд час свого депутатства: не мiг я позбутися гiркоти, що так подумав саме вiн, мученик, який за дванадцять рокiв тюрми нi разу не споневiрився… Та коли несподiвано завирував украiнський свiт i майдани заповнилися мiльйонами людей так тiсно, що годi було в той тлум встромляти держаки прапорiв, я, сповнений втiхою i зловтiхою, негайно поiхав до Киева, щоб стати на Майданi, та спершу завiтав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що вiн уже кiлька днiв живе на Майданi, i я серед сотень наметiв насилу вiднайшов Михайлiв у районi консерваторii.
Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворi закушпелилася зима; вiн глипнув на мене краем ока, i його кругла голова, яструбиний нiс, потрiсканi вiд холоду губи i зобове пiдгарля, яке надбав у тюрмах, засвiтилися враз щирим усмiхом, i вiн сказав, не пiдводячи голови вiд рушт:
«Песимiстам легше: вони завжди мають двi вичерпнi вiдповiдi з приводу добрих чи поганих новин: “А я що вам казав!” або “Цього разу я помилився”, а оптимiстовi залишаеться тiльки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мiй брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»
Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орiентувався у своiй суспiльнiй поведiнцi: песимiстом вiн, звiсно, не був, бо як мiг би песимiст витримати дванадцять рокiв тюремних поневiрянь без покаянь i зламiв, а все ж переможна втiха, що вiн таки помилився, не покидала мене: адже на Майданi море люду – молодих i старших, рiзних професiй, украiномовних i росiйськомовних, – i в усiх рiшуча настанова стояти на морозi невiдомо скiльки днiв чи тижнiв – аж до перемоги; всi скандують iм’я кандидата в президенти, всi спiвають новiтню пiсню «Разом нас багато, нас не подолати!», i всi твердо вiрять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкоi рiшучостi, що напливла на Михайлове обличчя; його спокiйний погляд вселяе в мене вiру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелевi за його колишнiй сумнiв, i вимовляю терпкi, хоч i забарвленi втiхою, слова: «А я що казав!»
Михайло наче й не почув моеi переможноi iнвективи, вiн перестав пiдкидати дрова у буржуйку й не пiдводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскиданi на купу обiч матрацiв. Матрацiв було два, i я запитав, для кого призначений другий.
Не вiдповiвши на мое питання, Михайло вийняв iз течки пачку дрiбно списаного паперу, подав менi й заговорив наче й не до речi: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак i читай, ми довго будемо тут скнiти, може, й встигнеш добiгти до останньоi сторiнки; я взяв iз собою своi записки не для того, звiсно, щоб тут працювати над ними, та й не сподiвався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зi своiм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цiею нагодою: хотiв би знати твою професiйну думку про написане, а ти не полiнуйся, може, дещо iз мого манускрипту знадобиться тобi як матерiал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тiльки глибоку iсторiю, а й нинiшнi подii, чей невтомна Клiо записуе сьогоднi нову сторiнку у свiй фолiант. І якщо ти вже взявся бути лiтописцем… Я це кажу зовсiм поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинiшнiй день, я того зробити не зумiю, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобi причину моiх сумнiвiв i, як ти кажеш, песимiзму…
Я нерiшуче простягнув руку, взяв рукопис i поклав його обiч себе…
«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»
«Я мусив це робити, щоб з’ясувати хоча б для себе самого, як iще довго йтимемо до остаточноi перемоги i чому наша дорога така важка…Вiзьми, вiзьми, я бачу, що не маеш охоти читати записки непрофесiоналiв, але хто знае – може, вони допоможуть тобi написати новий майстерштик, на нинiшнiй день вельми потрiбний…»
Я теж не зреагував на Михайлову мову, менi спала iнша думка, яка не стосувалася моеi готовностi читати Михайловi мемуари – лише можливостi виконати його прохання тут, у наметi. Адже ще мае хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – i я нiчого тодi не прочитаю: почнуться розмови, дискусii, суперечки, i я спитав:
«Хто ж то мае ще прийти до твого намету?»
Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчi – нiбито я наважився випитати в нього найсокровеннiше, на що не маю нiякого права, та врештi, опустивши голову, мовив коротко:
«Син мав би прийти…»
«Мав би чи таки прийде?» – перепитав я.
«Не знаю… Надто велика вiдстань пролягла мiж мною i сином, мiж моiм i його поколiнням… Тебе, бачу, здивували моi слова, але ти не дивуйся: та вiдстань – у сто лiт. Бо сталося так, що три поколiння в боротьбi за нашу свободу в умовах неволi були одностайнi, а четверте, наймолодше, вiдчувши волю, розбiглося, немов необ’iждженi тарпани, зi страдноi дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, нiби прислухався до крокiв за наметом, потiм проказав iз вiдчутною скрухою в голосi: – Не знаю, коли прийде мiй син, яким прийде i чи взагалi знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокiйно братися за читання».
У наметi стало тепло, однак Михайло i далi пiдкладав дрова, хоч буржуйка вже червонiла; а Майдан клекотiв, хтось промовляв на сценi, й лунали музика та спiви. Все це стало тлом для моiх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в’язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пiр, як Михайлiв образ почне вимальовуватися iз його власного писання, я встиг згадати, звiдки ж узявся в моему життi Михайло?
1960 року я вступив до Львiвського унiверситету на украiнське вiддiлення фiлологiчного факультету. Саме того року на фiлфаку вiдкрили експериментальне вiддiлення логiки й психологii, тобто стислого курсу фiлософii, на якому вчилися переважно хлопцi, якi цiкавилися наукою наук. Я iз заздрiстю вiдзначав для себе, що вони набагато едукованiшi, нiж я; на лекцiях фiлософii нас, украiнiстiв, напихали, немов качок на вiдгодiвлю, марксистсько-ленiнською псевдонаукою, а всi iншi фiлософськi системи трактувалися як мудрування вiд лукавого; студенти ж новоствореного вiддiлення мали право цiкавитися не лише Марксом i Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Бергсоном, Теном, Кроче та багатьма iншими свiтовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих iнформаторiв. Молодi любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитськiй кiмнатi на Пушкiнськiй, а оскiльки в тому гуртожитку мешкав i я, то внадився ходити до iхньоi кiмнати на вечiрнi дискусii, слухати суперечки, дiзнаватися нове, а згодом i самому брати участь у розмовах.
У тiй оселi юних фiлософiв я познайомився з Михайлом i швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всi хлопцi були начитанi й комунiкабельнi? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральнiсть. У дискусiях вiн нiколи не видумував себе самого, не позував, своi мiркування викладав так просто, нiби дiлився враженнями вiд мандрiвок, не обстоював недоведених фактiв, зiзнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивостi якоi не переконався сам.
А ще мав вiн вiдкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тiменi й толочило по дорозi зрiдле чорняве волосся; його очi свiтилися добром i спокоем – iнколи менi здавалося, що вони самi нiяковiють вiд власноi доброти; однак варто було початися розмовi про лiтературу чи фiлософiю, як погляд його тужавiв, нiби холоднiв i намагався проникнути у власну пам’ять, щоб зачерпнути звiдти набутоi ранiше iнформацii, потрiбноi для пiдтримання дискусiй. Пiд час розмов Михайло вiдчужувався вiд спiврозмовникiв, стаючи iхнiм опонентом, а деколи i вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тодi вмить дiлилося на два табори, в одному з яких перебував тiльки Михайло, пiдкоряючи своею логiкою численну групу опонентiв.
Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, i я теж у гуртi не вступав з ним у полемiку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й вiн не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачiпав полiтичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собi його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його свiтогляду, – тодi вiн замовкав, окидав мене начебто збайдужiлим поглядом i звертав розмову на щось iнше. Я, звичайно, нi разу не запiдозрив, що вiн мене остерiгаеться, такого й на мить допустити не мiг, i вирiшив для себе, що Михайло готуеться в жерцi чистоi науки, нi на крихту не зв’язаноi з полiтикою.
Й набагато пiзнiше, коли я вже видав кiлька романiв, а Михайло працював на заводi кiнескопiв психологом працi, ми випадково зустрiлися над морем у Коктебелi, де я вiдпочивав, тодi вiн просто-таки приголомшив мене вiдвертою розмовою про найболючiше – про зневолення Украiни, про землю iрреденту та про негайну потребу жертовноi боротьби за незалежнiсть.
Їх двое йшло вздовж берега вiд будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязi, двое засмаглих i бадьорих. Побачивши мене, розiмлiлого на пляжi, загалайкали, зрадiвши зустрiчi, посiдали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, i я помiтив у його очах певну настороженiсть i обережнiсть; я розпочав тривiальну розмову про погоду, та вiн рiзко мене перебив i мовив владно: «Ходiмо з нами на Карадаг».
Ми пiднiмалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сiли вiдпочити пiд гiгантським валуном, що стояв сторожем над крем’яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тiльки один самотнiй турист спинався стежкою слiдом за нами, вiн теж зупинився тодi, коли й ми, кинув рюкзак i присiв на розпечену сонцем жорству за якусь сотню крокiв вiд нас, i я помiтив, як вiн витягав з рюкзака блискуче жало антени.
«Нiяк не можуть нинi молодi люди обiйтися без музики, навiть серед такоi незайманоi природи, як ця», – пробурчав я.
Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звукiв, антена ж, нахилена в наш бiк, сторожко стирчала, i сказав Михайло:
«Це наш “слiдопит”, вiн уже не вiдчепиться, тож не будемо йти далi, порозмовляемо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобi розповiм…»
Вiн пройняв мене пильним поглядом i пошепки заговорив. І те, що я почув вiд нього, зовсiм мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистоi науки.
А вiн розповiдав про створення таемноi органiзацii, про самвидав антисоветськоi лiтератури, про пiдпiльну друкарню у Феодосii – ось зараз вони несуть вiддрукованi листiвки про злочинне спалення украiнськоi бiблiотеки в Киевi, й треба iх розповсюдити по всiй Украiнi…
«Ти сам розумiеш, що iлюзii про легальну працю для нацiонального вiдродження, на що ми наiвно сподiвалися пiд час хрущовськоi вiдлиги, розвiялися, мов дим, був то наш самообман: нiякоi свободи слова в московськiй казармi, а тим бiльше в советськiй, нiколи не було i не могло бути, а нинi та вiдлига вже й закiнчилася, настае люта реакцiя, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобi для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмi. Ти щойно кинув реплiку – мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобi: нiщо нiколи марно не пропадае i не пропаде. Хiба програнi визвольнi змагання вiсiмнадцятих-двадцятих рокiв не залишили жодного слiду? Таж з них народилися ми з тобою… Кулi, що вилетiли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрi, навiчно застрягли в наших серцях; вибух пекельноi машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогоднi, смерть Шухевича в Бiлогорщi стала пломенем життя нашого поколiння, i пiдле вбивство Бандери кличе до помсти…»
Михайло, забувши про обережнiсть, говорив голосно, та враз побачив, як антена «слiдопита» захиталася, нахиляючись у наш бiк, i вiн перейшов на шепiт:
«І ми не маемо права й далi мовчати, хай навiть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати свiтовi, що наша битва з Москвою тривае i не спинила ii смерть наших провiдникiв. Свiт повинен дiзнатися, що Украiна живе й бореться за незалежнiсть, що в кожнiй клiтинi нацiонального органiзму не перестае бродити фермент протесту. Тож хай вiн закипае у сферах науки, ремесла, хлiборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажеврiти i розгорiтися сигнали нашоi непокори, бо iнакше ми згинемо як нацiя, i нiхто й панахиди по нас не справить…»
Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров i тюрми, мученики й героi, а коли ж ми станемо володарями нашого нацiонального життя? Михайло вiдчув моi сумнiви – певне, вони вiдбилися на моему обличчi, – i вiн сказав:
«Якщо нинi не розпочнемо святого дiла, то завтра пробудимося у вогнi обкраденi, хiба ти не чуеш, як трiщить i хилитаеться iмперська споруда, мов стара стодола на вiтрах? І розвалиться, i зникне, як страшна примара, а ми, не одягненi в бойову броню, залишимося голi… І нiколи не думай, що наше слово, яке ми хочемо донести до людей, загубиться, безслiдно спопелiе, згине… Хiба стару, згвалтовану розбещеними королями Францiю не пiдняли на революцiю мислi Дiдро i Руссо; а чи вийшли б на Сенатську площу росiйськi офiцери, якби ранiше не пролунав розпачливий крик Радiщева; чи стала б чеською онiмеччена Чехiя, якби не з’явився генiальний фальсифiкат Вацлава Ганки «Краледворський рукопис», а чи греки повернули б своiй батькiвщинi славу Еллади, якби клефти не заспiвали «Вiйськовий гiмн» Рiгоса Ферероса? А нашу нинiшню Украiну хто створив? Шевченко i Франко. Завжди спочатку було Слово, i Слово стало Богом!»
Я спитав Михайла, що менi належиться робити.
«Що тобi належиться робити, питаеш? А те, що й робиш. Тiльки неси людям слово чистим, наче кришталь… І хай швець шие взуття для Украiни, адже через те, що ми мали надто багато полiтикiв, а шевцiв обмаль, заламалася блискуча офензива усусусiв пiд Чортковом у дев’ятнадцятому роцi; без кравцiв ми б ходили голi, без хлiборобiв – голоднi, без асенiзаторiв потонули б у смородному брудi, без письменникiв були б нiмi, а без мученикiв на хрестах нiколи б не воскресли… Що маеш робити, питаеш? Чому питаеш? Ти вже розпочав ту роботу. Встиг пережити люту критику, негацiю, а тепер мусиш вигартувати себе так, щоб мiг витримати ще й випробування славою, яка тебе не повинна обминути».
«Слiдопит» з антеною йшов слiдом за нами, аж доки ми не зiйшли з Карадагу й не розчинилися у пляжному натовпi.
За тиждень я вернувся до Львова й дiзнався, що Михайла i його товариша кагебiсти зняли з поiзда на станцii Персенкiвка перед Львовом. Того ж дня вiдбулися арешти дисидентiв у Киевi.
Жарево в буржуйцi згасало, й затiнювався смерком образ Михайла, якого я вiдтворив у своiй пам’ятi, згадавши нашу зустрiч над морем i розмову з ним бiля Чортового Пальця на Карадазi. Тепер цей образ мав засвiтитися для мене зi сторiнок рукопису, який лежав на матрацi, накритий моею долонею.
Я спитав Михайла:
«Ти черпав матерiал для своiх записок iз архiвiв, бiблiотек?»
«Хiба що уточнював дати, – вiдказав вiн. – Усе, що там написано, я дiзнався вiд дiда й матерi. Мiй рiд iз поколiння в поколiння проходив крiзь украiнський гарт. Таким був наш льос…»
Я нарештi взяв до рук Михайлiв рукопис i, присунувшись ближче до буржуйки, при зблисках жарева почав читати.
Роздiл другий
«Ой там у Львовi музика грае…»
(Із Михайлових записок)
У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й бiлим варивом черешневого цвiту скрадливо приховала чорнi слiди пожарищ не iснуючого вже села Головецького бiля пiднiжжя гори Макiвки, вкритоi шубою ожинових кущiв й увiнчаноi короною сивоi бучини. Помiж колишнiми обiйстями, тепер позначеними на землi квадратами обгорiлих пiдвалин, звиваються глибокi шанцi й жовтiють калабанi на днi гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерiйський обстрiл шаленiв тут зовсiм недавно i, слава Богу, стих; до основи Макiвки притулилася дивом уцiлiла церковця, а поруч iз нею – напiврозвалена трупарня, в якiй вiдпочивають уцiлiлi пiсля бою вояки 19-го полку австрiйськоi iнфантерii, який захищав лiвий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершинi гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицiю на хребтi Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвiр на Макiвку й заступленi нею села Рикiв, Плав’е та Грабовець.
А поки що на фронтi затишшя, тiльки вартовi маячать уздовж шанцiв, мов журавлi, й там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей – достоту, як у тiй пiснi, вперше почутiй пiд час Здвигу в Украiнському городi у Львовi…
Євген пiшов у двадцятцi на стежу в тил ворога, й до Романа добираеться тривога за приятеля: йому видаеться наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками украiнських воякiв у московське запiлля – злочинним: звiдти мало хто вертаеться, гинуть або потрапляють у полон; i добираеться до поручника Романа сумнiв: чи то не вмисне задумало австрiйське командування такий захiд, щоб позбутися найосвiченiшого прошарку украiнського вояцтва; а десь там, на вершинi Макiвки, теж залягла жiноча стрiлецька чота, i серед них панна Олена…
Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни, —
бринять у пам’ятi слова прощального вальсу на комерсi у Спортовiй залi Украiнського городу, влаштованого на завершення Здвигу.
…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрiльцiв», озброених однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першiй шерензi слiдом за головою Украiнського сiчового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопцi – у нових, з голочки, сiрих стрiлецьких одностроях; бойова пiсня «Нумо, браття, до зброi!» захоплюе дух, накостюмованим стрiльцям здаеться, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що iхнiй штрамацький одяг виваляеться небавом у глевтушних шанцях; Роман стоiть на вартi, ховаючись за бруствером, вiн уже звiдав рiзницю мiж парадним маршем i справжньою битвою; Здвиг просуваеться вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам’ятника Фредровi, нiби метеор упав мiж Романом i Євгеном: панна Олена запалахкотiла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жiночоi чоти, якою командуе: «Хлопцi, я вас запрошую, нi – я вас кличу до Спортовоi зали на бенкет, нам треба поговорити!» – i побiгла назад до своiх дiвчат, а Роман довго не може отямитися вiд щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашне освiдчення iй у коханнi, i виводить його iз щасливого збентеження Євген:
«То що, пiдемо, Романе?»
«Ти ще питаеш?!» – спалахнув Роман.
…В Украiнському городi молодь, одягнена в козацькi та стрiлецькi строi, озброена незарядженими «верндлями» та «манлiхерами», ще бавилася у вiйну, а в Європi вже тлiло зловiсне жарево, припорошене попелом секретностi, й знедоленi народи з дня на день чекали вибуху в тривозi й надii; до вiйни готувалися поляки й чехи – i ось прокинулися й украiнцi: вiйськовий Здвиг вирушив iз Стрийського парку в похiд через Львiв; товариства «Соколiв» i «Сiчей» вже карбували крок по бруку пiд проводом новiтнього регiментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупанi, в мазепинськiй шапцi з перами, в широких синiх шароварах i з шаблею при боцi марширував попереду колон; голова «Сокола» Іван Боберський не встиг випозичити в театрi «Руськоi Бесiди» хоча б полковницького мундира i, ображений, вiдвiв своiх «соколiв» на значну вiддаль вiд Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; «сiчовики» в сiрих стрiлецьких одностроях крокують за Трильовським, i Роман з Євгеном обмiнюються iронiчними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упiвголоса Євген:
«Ще не знати, чи буде створено при австро-угорськiй армii украiнський легiон на подобу Першоi бригади Пiлсудського, а вже нашi вождi посварилися за регалii, нiбито в майбутнiй вiйнi вирiшуватимуть перемогу не сила i еднiсть, а барвистi кунтушi й розцяцькованi пiхви шабель…»
Гiрку реплiку Євгена заглушила пiсня «Ой у лузi червона калина», та враз вона стихае, ii перемагае iнша, ще не чувана, щойно створена, нова пiсня – бравурна i водночас елегiйна, ii злагоджено виконують артисти театру «Руськоi Бесiди», переодягнутi в стрiлецькi мундири:
Накрила нiчка та й тихесенько
Земленьку кругом,
Лиш вiтер мряку несе злегенька
Над розiсланим лугом,
І до любовi закликае
Чарiвниченько соловiй,
А блiдий мiсяць розсилае
Чарiвну пряжу мрiй…
Хтось учора чи нинi склав цей романс про молодого поручника, що стоiть на вартi бiля окопу i згадуе останнiй перед вiйною студентський бал, останнiй вальс iз коханою, останне прохання не забути його, i зiтхае поручник, i замiсть зiтхання вибухае з його грудей гаряча кров.
Звiдки взялася ця пiсня, коли вiйни ще й не чутно, коли стрiльцi ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?
«Сiчовики» й «соколи» вже перейшли мiсто й зупиняються перед Спортовим будинком в Украiнському городi, колони тануть, розпливаються, залишаються тiльки тi учасники походу, якi придбали квитки на комерс. Євген i Роман квиткiв не мають, але ж iх запросила панна Олена, й вони вiрно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в унiверситетi – хлопцi на правничому факультетi, Олена – на фiлософii; два роки товаришують хлопцi з Оленою Степанiвною – а кохання прийшло тiльки вчора, думае Роман, й мугичиться йому пiсня: «Щойно вчора ii пiзнав, нинi вже кохання прийшло…»
Не довго чекали: трое дiвчат з жiночоi чоти, мов зграйка ластiвок прилетiли, й представила своiх колежанок Олена:
«Це моi подруги вiд серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неi, i ще вiльна – панна на виданнi Марiйка Бачинська. Знайомтеся, дiвчата, цi хлопцi-молодцi теж моi друзi: Євген Коновалець i Роман Дашкевич… Тож ходiмо, кавалери, столик замовлений». – І вiдважно, як справжня наречена, взяла Романа пiд руку.
«І мене вiзьмiть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руцi», – почувся позаду чийсь голос.
Оглянулися.
«Господи, та це ж Безрiдний! – сплеснув у долонi Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дiвчата, приймiть до компанii нашого приятеля – теж правника».
…Запала тиха травнева нiч над горами; верхи Кливи й Макiвки нiби вивищилися, виросли й вихопилися зi смерку до зоряного неба; iз зеленого бездоння iзвору потягло свiжою прохолодою, вiд якоi всяк у землю гiркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллi, мирно тече потiчок, наповнюючи перламутровим жебонiнням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха i вселяе в душу поручника Дашкевича благословенний спокiй, вiдокремивши вояка вiд свiту, в якому чатуе смерть, нiде й нiщо не нагадуе про фронт, що затаiвся на протилежних схилах завмерлих у бойовiй поготiвлi найвищих верхiв Бескидiв.
А втiм, зацiпенiлу гiрську тишу таки пронизуе давка тривога, й Роман, вiдчуваючи ii дотик, ховаеться у мрiйливий спогад: дзюрчання струмка в глибинi iзвору обертаеться солодкою мелодiею незабутньоi пiснi: у нiчнiй окремiшностi, серед сповнених непевнiстю гiрських обширiв, поручник тихо, в унiсон з гомоном потiчка, наспiвуе: «Ой там у Львовi музика грае, танець жваво йде, дiвочi очi, мов зорi, сяють, Любка всiх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобоi, дзвенять струни цимбалiв, крае душу скрипка й сопiлка виливае вологий звук… – i усмiхаеться чарiвно, i хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»
Чи то було, чи мариться?.. Незмiрно далеко вiд розритих окопiв гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальностi; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «сiчовикiв» Кирило Трильовський владним жестом зупиняе музикантiв i починае виголошувати тост на честь пробудженоi Украiни в обiймах доброi матiнки Австрii; вiн говорить довго i нiяк не може зупинитися – згадуе козацьку славу й подвиги запорожцiв, якi ось нинi воскресли, i батько наш, найяснiший цiсар Франц-Йосиф, уже дав дозвiл на створення украiнського легiону в складi австро-угорськоi армii, а ми присягнемо йому на вiрнiсть, i вiн поведе нас на переможну битву з москалями…
За столиком бiля вiкна сидять шестеро друзiв. Сувора Ольга Басараб слухае вiрнопiдданську промову Трильовського зi стиснутими до бiлоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитуе головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не вiдводить закоханого погляду вiд Олени Степанiвни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка вiдстовбурченим лiвим вухом вловлюе змiст мовленого i важить вартiсть слiв Трильовського; панна Марiя Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрiдний не втримуеться i вголос кидае реплiку:
«Козаки стали кобзарями, а опришки – лiрниками i замiсть бойових гiмнiв заскиглили жебранки. Таке наше майбутне вiйсько. А регiментарями стають калiки перехожi з добрим серцем…» – Максим недбало кивнув рукою в бiк Трильовського.
Олена осудливо глянула на Максима:
«Не треба бути крайнiм максималiстом у крайньому песимiзмi, це шкiдливо, колего… Я, розумiеться, нiколи не спiвала жебранок, менi iмпонують гiмни, проте я переконана, що вся нацiя не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирае для себе роль лiрника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без пiснярiв не обходиться жодне вiйсько. А регiментарiв ми самi собi виберемо, пане-товаришу, може, навiть i Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».
«Менi подобаеться ваш оптимiзм, – посмiхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручностi перейти на “ти”?»
«З охотою! – пiдняла Олена келих. – Вип’емо на брудершафт… однак без поцiлункiв. Будьмо!»
Усi цокнулися, крiм Ольги.
«Вибачте, але я не вмiю звертатися на “ти”, – сказала, i ii стиснутi губи порожевiли, а суворе обличчя злагiднiшало. – А щодо вождiв… Чому б i не з калiк перехожих? Звiдки ми знаемо, в якому прошарку нашоi нацii таяться лiдери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельгардта козачком, то б довiку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформiст з доброго дому, в гетьманському жупанi. Ми ще нинi нiчого не знаемо, може, й серед нас вже е майбутнiй лiдер, i не важливо, у штанях чи в спiдницi».
«То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаемо, в кому затаiвся новiтнiй Дон Кiхот. Інодi творчi сили несподiвано вихоплюються вгору i спадають долi, немов могутнi метеори».
«Якi зазвичай гаснуть у морi нашоi дрiмоти», – додала Марiя.
«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у пiдданськiй дрiмотi, а став творцем нацiональноi iдеi…»
«Ти згадав, Євгене, Дон Кiхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марнi».
«Тому, що вiн тягнув за собою в лицарськi походи приземленого плебея Санчо Пансу i зрiсся з ним в едине цiле. А Санчо оберiгав свiй ситий спокiй цiною рабства», – сказала Ольга.
«Наше завдання – змiнити плебеiв на воiнiв», – промовив Євген.
«Для цього мусить статися вибух сорому за свое плебейство. Як у Франковому “Мойсеi”: “Із номадiв лiнивих ця мить героiв сотворить”, – резюмував Максим. – Та я почув у нашiй розмовi приховану тенденцiю до глорифiкацii гречкосiiв, iдеалом яких е борщ i каша, а не свобода».
«Але ж ту гречку, той борщ i кашу спочатку мусимо спожити, й аж тодi матимемо силу ширяти думками в пiднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому i став безсмертним, що поеднав у едине цiле лицарськi пориви Дон Кiхота i шлунковi потреби Санчо Панси. Щоб вiйсько втрималося на лiнii фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».
«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помiтно знизивши свiй максималiстський запал. – А менi сподобався ваш вислiв, пане Максиме, про вибух сорому. Вiн мусить нарештi пролунати. Я, звичайно, не вiдкидаю потреби в гречцi й борщi: голодна людина не здатна нi до битви, нi до любовi… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсiм подбати, щоб у душах збайдужiлих онукiв спочатку прокинувся не iнстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Гонти… Бо якщо нi, то нинiшнiй наш Здвиг iз задуманого Трильовським i Боберським сигналу до битви залишиться в пам’ятi нащадкiв дешевою опереткою, а може, нiхто про неi i не згадае…»
Трильовський нарештi закiнчив свiй предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руськоi Бесiди», стали позаду музикантiв, а тодi вдарила музика i пролунала пiсня. Роман запросив панну Олену на вальс, i кружляли вони, закоханi, наспiвуючи за артистами новий романс, i шептав Роман у вушко дiвчинi: «Кохана, не забудь…»
І, мабуть, не мав би той вальс кiнця, та сталося таке, чого нiхто не сподiвався… До Спортовоi зали примчала намiсницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибiгли привiтати графа Коритовського, який пообiцяв прибути на комерс. З карети вихилився намiсник Галичини, щось упiвголоса сказав Трильовському, рвонула четвiрка коней – намiсницький повiз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «сiчовикiв» улетiв до зали блiдий i розгублений, вiн зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:
«Панi й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараево вбито спадкоемця престолу Франца-Фердинанда! Найяснiший наш цiсар оголошуе Сербii вiйну…»
…«Накрила нiчка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспiвуе в думцi Роман; спершись на «верндля», вiн ще вiдчував дотик гарячоi голiвки дiвчини до своiх грудей i чув ii шепiт серед галасу розтривожених людей у Спортовiй залi: «Я нiколи не забуду тебе, Романку. Нiколи».
Свiтало. Побагровiв над Зелемiнню край неба й освiтив силует вартового: там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей…
Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни…
Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвiтанкову тишу протинае навiжений крик на Кливi: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збiгають, скочуються, рвуться вперед зi штиками москалi, добiгають до потiчка i повзуть уверх схилом Макiвки; тодi вихоплюються з окопiв усусуси i теж з примкнутими багнетами бiжать назустрiч вороговi; нiхто не боiться, сила страху породжуе у воякiв вiдвагу й штовхае iх в обiйми смертi; бряжчить метал, схрещуються сталевi ножi, i аж тодi прокочуеться iзвором лемент проколених наскрiзь штиками й багнетами людей; вояки бiжать з обох бокiв назустрiч однi одним, вони вбивають i не знають за вiщо – божевiльна влада вiйни наказуе чинити смерть; ворогуючi воiни змiшуються в шаленому клубку ненавистi, причини якоi теж не знають – вiдае про це тiльки вища сила вiйни. «Матiнко, рятуй! Матiнко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падае й замовкае; поручник Дашкевич припадае до землi, заряджае «верндля», стрiляе навмання, не прицiлюючись, вiн не мае права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалi пiд навальним натиском стрiльцiв вiдступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сiрi стрiлецькi одностроi облiпили протилежний схил iзвору; тодi пiднiмаеться Роман i бiжить услiд за побратимами… Та —
Ударив гранат, мов грiм гримучий,
Землю розгорнув,
Збудив окопи ще й лiс дрiмучий
І ставок, що вже заснув… —
обпiкае сине полум’я Романове обличчя, вiн глухне й падае долi; ще мить усвiдомлюе, що живе i повзе вперед, пiд животом мокро й тепло, кров багрянить траву, вiн все це ще вiдчувае, та раптом гасне свiт…
Та при окопi на долинi
Лежить поручник молодий,
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей…
Усе це вiдбуваеться достоту так, як у пiснi, складенiй тодi, коли вiйни ще не було; поручник Дашкевич чуе нiжну мелодiю й дiймають його свiдомiсть слова: «Спи, дiвчино, сни, кохана…», а далi вiн пливе у пiднебессi, бачить над собою тiльки сине небо й чуе чиюсь мову: «Живий, ще дихае…»; а катафалк, мов колiсниця Фаетона, мчить попiд небесами й досягае Господнiх чертогiв…
І знов затихло все довкола,
Заснув струмок, затих i лiс,
Лиш тихий вiтер по долинi
Ридання тихi нiс…
Роздiл третiй
Вiдновлена фреска
(Із Михайлових записок)
Усе, про що буду розповiдати, вiдновилося в моiй пам’ятi так, як то бувае iнодi пiд час реставрацii собору: вiдвалюеться частина тиньку – й перед реставраторами вiдкриваються зовсiм незнанi або добре забутi записи, зображення святих чи то iсторичних осiб…
Й було у мене видiння увi снi. Нiбито раптом хтось зiрвав завiсу, що досi заслоняла мiй край, i я побачив до найменших деталей усю Украiну, так можна уявити собi великий материк, позначений умовними лiнiями на мапi, а ще краще – намальований барвистими мазками на декорацiях, що експонуються у Львiвському оперному театрi, на яких у стократ зменшеному виглядi постае вся моя земля з мiстами й селами, соборами й озерами, рiками й лiсами, – й важко менi збагнути, як зумiла рука Майстра вмiстити весь наш край на полотнi, не розгубивши нi барв, нi свiтла, анi тiней.
Таке видiння трапляеться тiльки раз у життi, та й то не кожному. Із незнайомих гiрських тiснин, безнадiйно там заблудившись, я вибрався нарештi на биту дорогу, яка пiдвела мене до прямовисноi стiни з видовбаними у нiй схiдцями: тiльки зiп’явшись ними вгору, я змiг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космiчного потойбiччя – диких гiр, глибоких ущелин, запаморочливих западин iз вiдблисками холодного мертвоводдя на iхньому днi. Менi страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездоннiй височинi над нею голубiло живе небо, й долинали з-за кам’яноi затули людськi голоси, щебетання птахiв, вiддалений гул дзвонiв – вони заманювали мене, i я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтiння в ногах i у всьому тiлi, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранiтний пруг i побачив…
Передi мною розiслалася широка й безкрая рiвнина, а на нiй села, вивершенi банями церков, i мiста з вежами й фабричними димарями; над благословенним свiтом опустилося шатро блiдо-зеленого неба без жодноi хмаринки; весь край потонув у зеленi i яблуневому цвiту, в садах лящали солов’i, а густi лiси проколював любовний крик зозуль, по лiвому краю круговиду текла синьовода рiка, й далекi гори спочивали в сизому туманi.
Чий це край за скалою – моiх предкiв чи онукiв? І що довше я до нього приглядався, то бiльше впевнювався, що вiн таки мiй, перехрещений тисячолiтнiми дорогами, а вiд шляхiв увсебiч бiгли свiжопротоптанi стежки та путiвцi, i я в страху, що це видiння може в одну мить зникнути, напружив зiр, щоб вiднайти серед плетива старих дорiг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо передi мною постала вся Украiна; шукаючи ii, я перевiв погляд на лiвий край круговиду, роздiлений синьою биндою Днiстра, й побачив сiльську хату пiд солом’яною стрiхою, а тодi з глибин пам’ятi зринуло призабуте, однак таке рiдне обiйстя мого прадiда в Пiдбужi, до якого я ще малим хлопцем ходив зi своiм дiдом Максимом на мед: того меду золотi бджоли наношували менi цiлу миску, i я ним об’iдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадiда не пам’ятаю, тiльки тямлю, що мав вiн довгу сиву бороду i добрi очi, однак рiдний вiн для мене залишився з розповiдей дiда Максима. Отож неначе упав зi стiни собору тиньк – i я бачу фреску життя мого роду, чую прадавнi живi голоси й навiчно вбираю в себе красу того видiння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на паперi маленьку клiтину великого органiзму моеi батькiвщини.
Мiй прадiд Пантела Безрiдний водно казав прабабцi, набагато молодшiй за нього: як умру, не будь сама, виходь замiж за нашого наймита – вiн ще парубок, а вже газда. Цей пошануе мою господарку… Бо що тобi з Максима: пiшов у полiтику – й нема газди.
А Максим до господарки зовсiм не надавався. Як лиш вихопився iз сiльськоi школи в Пiдбужi, то нiхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова i аж за кiлька рокiв обiзвався – коли закiнчив гiмназiю i вступив до унiверситету на правничий факультет…
Максим Безрiдний навчався в Академiчнiй гiмназii; вiн, як i бiльшiсть сiльських хлопцiв, значно поступався ерудицiею перед мiськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болiсною заздрiстю; хлопець невтомно працював у бiблiотецi над книгами, зубрив латину i греку, читав античних драматургiв та фiлософiв европейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собi на прожиток, вибився у «форцугiсти»: на колоквiумах отримував лише найвищi оцiнки.
Проте цi успiхи не могли пiднести його до рiвня тогочасноi учнiвськоi елiти – заангажованих полiтикою старшокласникiв, залучених до легальних i таемних гурткiв, до украiнськоi правицi, яка в днi Шевченкiвських свят насмiлювалася вирушати в походи через мiсто iз синьо-жовтими прапорами, спортовцiв, котрi, дбаючи про здоровий дух у здоровому тiлi, вiдвiдували руханкову залу на вулицi Руськiй; смiливцi iз Сiчового союзу i «Сокола-батька» виходили на Високий Замок i Кайзервальд на вiйськовi вправи, а в пiдвалах на Варшавськiй училися стрiляти iз роздобутих хто зна й де «верндлiв»; по недiлях просвiтяни вiдправлялися на села читати реферати з iсторii Украiни й органiзовувати фестини на толоках; iншi влаштовували зустрiчi з поетами Василем Пачовським, Петром Карманським, навiть з Іваном Франком у Народному домi, i були в майже товариських стосунках iз улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пiсня якоi «Чом, чом, земле моя» звучала у всiх на устах, – не знав Максим цього всього, як i того, що у львiвському унiверситетi точиться непримиренна боротьба iз вшехполяками за викладання украiнською мовою; i в такому невiданнi вiн перебував доти, доки не сталося у Львовi велике лихо: у сутичцi з поляками в унiверситетських коридорах був убитий з револьвера украiнський студент.
…У нiч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зiбрав удосвiта близько трьохсот товаришiв бiля унiверситету. На iхню вимогу педель на диво слухняно вiдiмкнув браму, студенти зайняли Третiй зал i розпочали вiче: вони не покинуть унiверситетських стiн доти, доки уряд не задовольнить iхнiх вимог – урiвноправнення студентiв усiх нацiональностей. О восьмiй годинi з кав’ярнi Шнайдера вибiгли вшехпольськi боiвкарi, увiрвалися на перший поверх унiверситету й забарикадували столами сходову клiтку. Крiзь вiкно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи унiверситет, полiцаi з оголеними шаблями й карабiнами з примкнутими багнетами. Вiн зрозумiв, що мiська влада разом iз вшехполяками давно пiдготувалася до iхнього виступу, що вони в пастцi. Скомандував «До виходу!» й перший збiг сходами вниз. Почувся одинокий пострiл. Роз’юшенi бунтарi навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тодi затрiскотiли карабiни. І всi побачили: бiля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стiкала до уст цiвка кровi. З вулицi Фредра вихопилася порятункова карета, санiтари винесли тiло вбитого, а коли порятункова карета вiд’iхала, полiцаi почали виводити украiнських студентiв, накладали на руки кайданки, заштовхували у фiакри й вiдвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентiв чекали заздалегiдь пiдготованi камери.
Вiдспiвували Адама Коцка в каплицi анатомiчного iнституту. На похорон з’iхалося з усiеi Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привiв у бойову готовнiсть вiйсько: стягнув до мiста загони жандармерii, побоюючись революцiйного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личакiвського цвинтаря зачорнiли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…
Домовина похитуеться, уже й молодомузiвцi пiдставили пiд неi своi плечi: Яцкiв, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ лле, теплi струмки стiкають з вiка на плечi побратимiв. Максим iде за домовиною поруч iз двома старшокласниками, прiзвищ яких не пам’ятае; вони готовi змiнити молодомузiвцiв, i Максим теж пiдставить плече; i вже несуть вони домовину, Максим ступае з лiвого боку труни слiдом за старшими гiмназистами, потiм мiняе iх нова четвiрка, хлопцi вже йдуть утрьох поруч, нiби давнi знайомi, залишилося тiльки назвати своi прiзвища, i вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрiдний; а поруч з ними окремiшньо йде сутулий старий чоловiк з рiдким рудим волоссям, в нього руки закладенi за спину, й чомусь вiн не витирае долонями обличчя, по якому стiкае дощова вода, дзюрчить цiвкою з носа, та ось пiдступае до нього молода жiнка, виймае з торбинки хустинку й витирае старому обличчя, вiн дякуе i йде далi, не виймаючи рук iз-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:
«Це Франко».
Максим аж стрепенувся: Господи, а вiн думав – гiгант, велетень… І як у цьому змiзернiлому тiлi вмiщаеться такий могутнiй дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки вiн – у нього руки спаралiзованi, вiн навiть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи вiдiб’еться на ii хустцi нерукотворний образ Поета? На хустинi, може, й не вiдiб’еться, але в серцi – напевно… І в моему серцi теж, думае Максим, вiн вiдчувае, вiн знае, що його новi знайомi теж про це саме думають; усiх трьох нинi мiцно з’еднуе постать украiнського Мойсея, облагороднюе, благословить, i вже вони всi трое знають наперед, що вiднинi завжди будуть нерозлучнi духом, i каже Коновалець до Безрiдного:
«Чому я тебе нiколи не бачив на наших зiбраннях у будинку “Сокола-батька” на Руськiй? Тобi не цiкаво?»
«Я навiть не можу вiдповiсти, цiкаво чи нi, я ж там ще не бував i не знаю…» – знiтився Максим.
«То приходь i дiзнаешся, нинi не можна бути лише книжковою мiллю…»
«Але ж знання…»
«Там теж отримаеш знання. Трохи iншi, але вельми потрiбнi на сьогоднi. А латина i грека нiкуди вiд тебе не втечуть».
Максим промовчав.
«Ми будемо радi, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилi Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».
…Із села Зашкова, що бiля Жовкви, Євген доiжджав потягом, який приходив на львiвський двiрець перед початком занять у гiмназii, а пiд вечiр вертався тiею самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонiвським паровозом; перетинаючи поля, лiси й перелiски, вона тяжко пихтiла i голосно висвистувала, нiби давала знати управителевi чотирикласноi зашкiвськоi школи пановi Михайловi Коновальцю i його дружинi панi Марii, що iхнiй найстарший син вертаеться додому.
Тодi молодшi Євгеновi брати Мирон i Стефко стрiмголов бiгли на станцiю, перескакуючи Думний потiчок й полохаючи на левадах лелек, якi заснували в Зашковi свою колонiю i гнiздилися майже на кожнiй стрiсi; хлопцi повисали в улюбленого брата на шиi, не поминаючи теж його вiрного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на нiч i вважався в родинi Коновальцiв за свого… Цього ж суботнього надвечiр’я приiхало iх аж трое, тож Євген, коли всi зайшли до хати, представив третього своiй родинi:
«Це Максим Безрiдний, наш новий колега».
Євген втiшався цiлковитим довiр’ям своiх батькiв, вони нi про що його не випитували, знаючи, що вiн чинить завжди розважно – беручи участь у пiдпiльних товариствах чи то в органiзацii «Просвiта» в Зашковi… Та незалежнiсть найстаршого сина все ж таки турбувала батькiв: незважаючи на шанобливе ставлення до батькiв, Євген створив для себе свiй, ним самим осмислений свiт, в якому ховався вiд родини i вiд людей, немов у мушлю; вiн удосконалював своi знання i свiтогляд теж самотужки, а поради батькiв i настанови улюблених учителiв Івана Боберського та Іллi Кокорудза були тiльки контролем його власноi позицii. Євген при тому нiколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував iх своiм логiчним мисленням, категоричнiстю, а ще зовнiшнiм елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволi йому пiдпорядковуватися, тож зовсiм спонтанно пiддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрiдного з першого дня знайомства цiлком поглинула Коновальцева харизма.
Максим не пропускав сходин Украiнського студентського союзу в будинку «Сокола-батька» на Руськiй, згодом Євген запропонував йому вступити до таемного гуртка «Мазепинський курс мiлiтарний», який збирався в Зашковi. Цього разу вони приiхали втрьох, й на них в селi вже чекали студентки унiверситету Ольга Левицька, Марiйка Бачинська й Олена Степанiвна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутнiй стрiлецький легiон. Цiеi недiлi пiд прикриттям зашкiвського фестину в домi вчителя Коновальця мало вiдбутися засiдання таемного гуртка.
Пiсля служби Божоi до камiнного хреста, поставленого на висипаному пагорбi посерединi толоки в пам’ять знесення панщини, вирушили зашкiвськi стрiльцi з дерев’яними макетами карабiнiв «на плече», синьо-жовтi прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотiлi на вiтрi знамена з’еднали голубе лiтне небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися вiд толоки до крайнеба; стрiльцi розбiглися в розстрiльну й пiд командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували вiйськовi вправи: «на плече! спочинь! до бою!»; духовий оркестр грав стрiлецький гiмн «Гей, там, на горi, Сiч iде!»; дiвчата в барвистих корсетах й вiночках вийшли вiд хреста до народу з короваем, вони низько вклонялися й спiвали пiсню Костянтини Малицькоi «Чом, чом, земле моя, так люба ти менi?»; авторка пiснi стояла серед молодших подруг, якi приiхали разом з нею на зашкiвський фестин, на ii обличчi свiтилася втiха за сiльських парубкiв, якi в стрiлецьких одностроях виглядали, немов справжне вiйсько, й за дiвчат, що спiвали ii пiсню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловiк зi смоляним неслухняним чубом i втопленими глибоко пiд чоло пронизливими очима, вiд чого його погляд здавався суворим, аж демонiчним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга i Марiйка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втiм, вони могли бути спокiйнi, якщо на зашкiвське свято цей гiсть прийшов у товариствi панi Малицькоi; по обидва боки майдану стояли двое полiцаiв з опущеними пiд шию ремiнцями кашкетiв – це свiдчило, що зараз виконують службовi обов’язки; вони лiниво споглядали кольористий натовп i смоктали цигарки; школярi бiля хреста декламували «Розриту могилу» Шевченка та «Великi роковини» Франка; учитель спiвiв Михайло Гайворонський вилаштував бiля пагорба хор, й на закiнчення фестину пролунав гiмн «Ще не вмерла Украiна»; тодi мертво стихло на майданi, й стояли на «струнко» стрiльцi, приклавши долонi до мазепинок; один полiцай теж приклав два пальцi до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далi смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крiзь зуби; до нього пiдступив четар Іван Чмола, змахнув долонею бiля обличчя полiцая, вибивши з його губiв цигарку, гаркнув: «На гiмн стояти струнко!»; люд занiмiв, чекаючи сутолоки, проте полiцай пiд гнiвним поглядом Чмоли весь знiтився, потiм виструнчився, приклав долоню до кашкета…
Таемний гурток «Мазепинський курс мiлiтарний» засiдав увечерi в кабiнетi вчителя Михайла Коновальця при завiшаних вiкнах. Панi Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.
«Шановне панство, менi здаеться, що нашi нинiшнi сходини матимуть дещо органiзацiйний характер… Ми не маемо нi своеi преси, анi речника, нiхто нас не чуе, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурга – там давно вже утворився украiнський осередок, i ви напевне знайомi з полiтичними статтями Симона Петлюри i Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелiтополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден спiвпрацювати з нами, i хай вас не бентежить його росiйське прiзвище, мали ж ми вже свого Костомарова i свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме свiтовi знати про нас, а ви проймiться до нього довiрою…»
Гiсть стримано кивнув головою. Мав вiн суворий мефiстофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли вiн спiймав очима вродливий вигляд Марiйки Бачинськоi, погляд його степлiв, та це тривало тiльки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до вiдразливостi авторитарно, з домiшкою скепсису: могло здатися, що вiн на когось розсерджений i ось насилу тамуе роздратування й нехiть.
«Я захоплений, – сказав гiсть, – досконалою органiзацiею вашого фестину, пане Євгене, ви нiби намагалися створити в Зашковi прообраз майбутньоi Украiни. Але… Тональнiсть вашого свята здалася менi надто оптимiстичною: майбутню Украiну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такi яскравi кольори – вони будуть чорнi й кривавi… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальностi i замiсть лебедiти «Чом, чом, земле моя…» – хоч зрiдка прокричати: «Не пора москалевi й ляховi служить!» Не гнiвайтеся на мене, панi Малицька».
«Не думаю, що на фестин треба було виводити дiвчат у тернових вiнках», – холодно вiдказав Євген.
Донцов нiби не почув реплiки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своеi мови.
«Проте ваше свято вiдзначилося значущою деталлю, яка таiть у собi певну оптимiстичну перспективу, – сказав. – Те, що полiцай не надiв брансолетiв на руки четаревi й послухався його, без сумнiву, засвiдчуе: австрiйська iмперiя всерединi уже струхлявiла, хоч зовнi виглядае досить потужною. Тож для того, щоб ii розвалити, не треба буде прикладати надмiрних зусиль…»
«А навiщо ii розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неi й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?»
Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, нiби гiпнотизував, й по хвилi заговорив саркастично:
«Ох ви, галицькi австрофiли!.. Та якщо в майбутнiй вiйнi, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили нашi гетьмани, то й програемо – як Хмельницький, Дорошенко i Мазепа… Мусимо викувати власну мiць. – І тут Донцов розвiв руками. – Але ж ii не спородять травоiди, ми повиннi стати, як нашi вороги, хижаками!»
«Який ви лютий!» – вигукнула Олена.
«А чому ми не маемо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. – Невже неволя нас так розманiжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скiльки ми вже натерпiлися вiд ii ласки?»
«Однак i далi цiлуемо iй руки, коли вона втомлюеться шмагати нас рiзкою й подае бублика, – пiдхопив Донцов. – А як ми вмiемо протестувати, тiльки послухайте… У Лук’янiвськiй тюрмi, де менi довелося двiчi “гостювати”, солдати розстрiлювали на подвiр’i в’язнiв, якi насмiлилися оголосити голодування. І що ви думаете, двое хохлiв у моiй камерi вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися iхньоi вiдваги, затягли тужливо: “Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче”. Ось який наш протест. А москалi на iхньому мiсцi напевне затягли б “Славное море, священний Байкал!”. Моi дорогi, я згоден спiвпрацювати з вами й популяризувати ваш полiтичний досвiд у пресi, та лише за тiеi умови, що ваш таемний гурток насправдi стане мiлiтарним».
«Яку програму запропонуете нам?» – спитала панi Малицька.
«Наша програма одна: боротьба з Росiею, яка поневолила три чвертi наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрiю, яка для нас е меншим злом. Трильовський упевнений, що цiсар ранiше чи пiзнiше дасть дозвiл на створення украiнського легiону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрiмголов, i в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарештi, хтось ii перейняти, щоб урятувати свiтову цивiлiзацiю. Це може зробити Украiна, а передовсiм Галичина – нестравний шматок для московського черева».
«Сказав же мiнiстр внутрiшнiх справ Росii Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж пiдтримуючи його думку: – “Лише божевiльний може хотiти приеднати Галiцiю до Росii: хто завоюе Галiцiю, той втратить iмперiю”».
«Тим не менше москалi насамперед, як лиш розпочнеться вiйна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не пiдозрюючи того, що вiн розвалить, розчленуе iзсередини обидвi iмперii. Ви це добре усвiдомте собi, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думцi зважував його можливостi. – А тодi Велика Украiна й Галичина спiльно займуть свiй плац на землi».
«Дякую вам за цi слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували iдею соборностi Украiни, а в цьому запорука нашоi свободи… Й мiг це зробити тiльки надднiпрянець, який добре знае приховану потенцiю украiнського Сходу й бачить нацiонально свiдому силу Заходу. Ця iдея мае перерости в нашу iдеологiю. А скажiть, що нам найбiльше загрожуе?»
«Що найбiльше нам загрожуе? – перепитав Донцов, нiби здивувався, що цi молодi люди самi не можуть знайти вiдповiдi на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас е концепцiя “капусти головатоi” – спокiйно, вигiдно й вегетативно iснувати i вважати абсолютом iжу, забави та грошi».
«І ви цю мерзоту адресуете нам?» – спалахнула Олена, й Роман замилувався розiскреним обличчям дiвчини, нiби вперше ii побачив. – Хiба е для цього якiсь пiдстави?»
«Я не звинувачую вас, а тiльки застерiгаю», – вiдказав Донцов.
Коли панi Коновальцева запросила гостей до вечерi, Олена упiвголоса промовила до Марiйки:
«А вiн нестерпний!»
«Вiн справжнiй», – вiдказала Марiйка, й загадкова усмiшка пробiгла по ii устах.
…Мiй дiд Максим Безрiдний водно говорив менi: «Михайле, час такий, що не всi втримуються при життi, ось уже й батька твого немае – пiдiрвав себе гранатою, я вернувся iз заслання знищений, здоров’ям кволий – днi моi полiченi, а советська тюрма не вiчна, i ти вийдеш на переднiй край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тiльки залишишся живий, маеш розповiсти на письмi про страду трьох наших поколiнь у боротьбi за самостiйну Украiну».
…Вiйна при всiй очiкуваностi вибухла начебто несподiвано – так iнодi бiдкаються люди, що зима застала iх неготовими, хоч кожен знае, що вона мусить настати. Й дiткнула всiх перша свiтова бойня.
Товариство «мазепинцiв» вiдразу пiсля оголошення вiйни записалося в усусуси, хоч i не всiх добровольцiв прийняли до легiону на комiсii в Стрию. Євгена й Романа мобiлiзували до 19-го полку iнфантерii й послали на лiве крило фронту в Бескидах пiд команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в першi днi вiйни овдовiла: ii муж Дмитро Басараб загинув у боях на Макiвцi; Марiйка Бачинська виiхала до Берлiна й працювала там в Украiнському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанiвна, незважаючи на заборону батькiв, записалася в жiночу стрiлецьку чоту, яка пiд Болеховом потрапила в оточення i здалася в росiйський полон – це трапилося за день до того, як ii судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, вiдправили до вiденського лазарету; Євген Коновалець i Максим Безрiдний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалi бiля Тухлi.
Намагаюся обережно знiмати тиньк часу зi староi фрески – й постають передi мною живi.
Роздiл четвертий
Батько i син
За наметом клекотiв Майдан: змiшалися на ньому в единий гул спiви, музика, голоси промовцiв, i щораз бiльше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпi, немов у грозовiй хмарi, гусло й тужавiло зловiсне рокотання, що загрожувало розрядитися нищiвним градом бунту; пориви людськоi лютi, стримуванi страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, i досить було однiеi необачноi iскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий снiг, притрушував холодною пiною марево гнiву; я вiдхилив дверну пiлку намету й у присмерку побачив розгойдане море голiв на площi; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегiв – i мене пройняло змiшане почуття тривоги, втiхи й гордостi… І тут менi згадалися колишнi слова зневiри мого приятеля Михайла, котрий, як i я, невiдривно вдивлявся у натовп на безкраiй площi й, можливо, переоцiнював давнi своi постулати, якi пригнули його до землi, коли над нашим свiтом, немов осiння шарга, зависла байдужiсть i втома: «Цi вже не вийдуть на арену, це травоiди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб вiн i далi не вiдмахувався вiд моiх докорiв легковажною притчею про песимiстiв i оптимiстiв, а щиро розкаявся за зневiру, сказав я йому, затруюючи своi слова краплею гiркоти:
«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловiре?»
Михайло затулив пiлку намету, повернувся до мене, примарне свiтло маловольтовоi лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тiнi образи, анi розкаяння за свою колишню слабкiсть; вiн заговорив, як менi здалося, не так до мене, як до себе самого:
«Я навiть найпослiднiших невдах нiколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашiй землi, е людиною зi своiм цензом духовностi й свiтогляду. Але якби всi громадяни об’едналися в едину силу, що важко собi уявити в Украiнi, – навiть тодi залишилися б iз тавром рабiв на чолах…»
На цю iнвективу вiн, видко, чекав моiх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не вiдчув i тому взявся обгрунтовувати своi мiркування:
«Імперii, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землi iнфраструктуру, яку вчорашнi невiльники не вмiють перебудувати до нових потреб i не мають теж сили здерти з лобiв рабське тавро… На жаль. І я, який у неволi не боявся нi iзоляторiв, анi психушок, залажу нинi у свою шкаралупу, ховаючись вiд омрiяноi дiйсностi, й замiсть виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путiвцях моеi незалежноi держави ворогiв, якi тими путiвцями ходять i нахабно не вступаються менi з дороги: слiдчi, донощики, злочинцi-психiатри… То чи ж я е вiльним у своiй державi i чи не мають мене долати сумнiви? Я хотiв у нашу незалежну полiтику увiйти не в арештантськiй робi, а в бiлих рукавичках – так думалося менi, в’язневi, який вийшов на свободу. І що побачив: нинiшнi полiтики й намiру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я бiльше не хотiв, то змiнив спосiб своеi дiяльностi, яка дозволяе менi висловлювати вiру й зневiру».
«І таким чином залишаешся в бiлих рукавичках?» – спитав я.
Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумуе собi самовиправдання й чи переконаний у незаперечностi того, що мовив; потiм глянув на свiй рукопис, який лежав розгорнутий бiля мене на матрацi, й сказав:
«Не знаю, чи тобi цiкаво те читати, але там я натуральний. А в життi трохи iнакший».
«Я щойно дочитав до того мiсця, де ти згадуеш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотiв би дiзнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михайле, нiби на письмi автор стае натуральнiшим, нiж у життi. Навпаки, кожен письменник себе додумуе, створюючи свiй образ таким, яким хотiв би його бачити».
«Може, й так, – вiдказав Михайло. – Але те, що зараз тобi скажу, здаеться, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагiчне провалля в iсторii нашого народу за останне столiття. Ми знаемо наших дiдiв i дiтей якоюсь мiрою. А батькiв не знаемо, вони були знищенi в розквiтi сил: розстрiлянi, розiрванi гранатами, ув’язненi й знищенi в концтаборах, а ще наляканi, розкаянi, вiдступленi. Хто скаже, що вони могли зробити для Украiни? А якими стали ми без батькiв, а якими стануть нашi дiти без дiдусiв? Я ж то мав незабутнього дiда Максима».
Кiнець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню i цвiтiнням, ураз зчорнiв вiд смерчу, що розпачливою пiснею прилетiв у Галичину ранiше газет i радiопередач на детекторних i лампових приймачах; траурна пiсня, невiдомо ким умить складена, яким бардом виспiвана, на яких iнструментах озвучена, проридала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, лiси й дiброви, весь край заголосив тiею пiснею, що випливала з уст неусвiдомлено стривожених пастушкiв, з гуртiв зажурених молодиць бiля перелазiв, зi сцен просвiтянських читалень.
І ридма заплакала вся осиротiла галицька земля.
Прийшла вiстка з Роттердаму —
Вивiсили чорну фану;
Прийшла вiстка iз чужини:
Вбили вождя Украiни…
У безнадii поник тодi вражений цим голосiнням керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрiдний i видихнув iз себе струджене зiтхання, схоже на останнiй подих:
«Пропало все… Не встане бiльше Украiна».
І обiзвався на те Максимiв син Остап, який лише на одну нiч вийшов iз позаднiстрянських лiсiв, полишивши свою боiвку, щоб принести батьковi докладну звiстку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамi:
«Неправда ваша, замохнатiлi панове комбатанти: справжня вiйна щойно розпочнеться!»
Батько подивовано глянув на сина, й вiдвага юнака тривогою дiткнулася його серця: вiдчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантiв, котрi не знали вiд нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють вiн сам прищепив синовi… Ще учнем Коломийськоi гiмназii Остап Безрiдний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмi стратили Василя Бiласа й Дмитра Данилишина, тодi вiн поклявся помститися за них, а за кiлька рокiв покинув гiмназiю i зник у глибокому пiдпiллi. За рiк Остапова боiвка загарцювала по всьому краю: горiли маетки польських колонiстiв, пограбовано поштовi заклади в Трускавцi, Бiбрцi й Городку; безстрашний лiсовий вовк Безрiдний був невловимий: марно вистежувала його ватагу полiцiя, полишаючи в дебрях мертвими найсмiливiших жандармiв, якi наважувалися надто глибоко проникати в тужанiвськi пралiси.
І стих у душi Максима малодушний болiсний зойк, вiн з гордiстю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.
«Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, нiби не був упевнений, що говорить те, що думае. – Є рiзнi способи боротьби, не тiльки вiйна. Є й легальнi…» – i загнувся батько пiд пронизливим поглядом сина.
«Легальнi?.. – проказав здивовано Остап, бо аж нiяк не сподiвався почути вiд старого пiдпiльника заклику до угодовства. – Згiдно з Христовою заповiддю: пiдстав другу щоку, коли по однiй уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленiша засада украiнського обивателя… А його так довго малацкали по пицi, що йому й сподобалося, i вiн почав прославляти неволю. І ви теж, тату?»
«Не маеш права так розмовляти зi мною! – скрикнув Максим, й рiзкий тон його мови почав набирати висоти, наче вiн хотiв перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п’ять лiт воювали, немае в Украiнi нi клаптика землi, не политоi нашою кров’ю!»
«Але ж програли – i саме через ту облудну надiю, що хтось iз окупантiв битиме легше. І пiшов Петрушевич до Денiкiна, а Петлюра до Пiлсудського… Ну то хто нинi легше б’е – москаль чи лях?» – цiдив крiзь зуби Остап, i здалося батьковi, що син його ненавидить.
«А певне, що лях! – не знижував тону своеi мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступовi. – Таки легше нам пiд Польщею… В нас украiнцi виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Нашi селяни на Великдень iдять бiлу паску, а пiд большевиками – трупи власних дiтей… Ви хочете розвалити Польщу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко».
«Але ж як, батьку, маемо далi чинити? – аж гейби зiв’яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмi?»
«Мусимо мати союзникiв у боротьбi проти большевii, щоб могли, як вибухне нова вiйна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути нiмцi – чорта лисого запросимо спiльниками, аби тiльки визволити Украiну вiд Москви… Й така можливiсть неминуче настане: легенда про те, що Росiя непереможна, облудна. Вона легко могла впасти i пiд Полтавою, i у вiйнi з Наполеоном, i теж у Кримськiй i Японськiй вiйнах. Рiч у тiм, що Захiд нiколи не бажав розвалу московськоi потвори i, на свою голову, захищав ii, боячись Москви менше, нiж звiльнених з-пiд ii ярма народiв. Тому ми мусимо заручитися в наступнiй вiйнi, яка неминуче вибухне, i Польщею, i Нiмеччиною, i Францiею…»
«Нашим вiчним горем, тату, завжди була i е духовна криза провiдноi верстви: а може, хтось нас пожалiе. – Ця жебрацька iдеологiя давно застарiла. Але ж народилася нова – радикальна, нацiоналiстична. І першi ази в нiй виписали таки ви, хоч цього як слiд не усвiдомлюете. А ми, наступне поколiння, допишемо ii i перетворимо на чин, хай i кривавий. Ми сповiдуемо заклик апостола Павла: “Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?” Тож подаемо трубний звук – з вiрою в перемогу… Перемогти бiльшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – вашi дiти, озброенi вами ж започаткованою iдеологiею, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…»
Михайло нiби сам iз собою радився, пригадуючи розповiдi дiда Максима, а на Майданi, пiсля виступу кандидата в Президенти Украiни, стихав гамiр, люди почали розходитися: хто до своiх домiв, хто – на квартири, iншi влаштовувалися в наметах; на акумуляторi жеврiла маловольтова лампочка, ледь розсiваючи темряву, й голос Михайла долинав немов iз потойбiччя – я уважно ловив кожне його слово.
«Ти ще не дрiмаеш? – перепитав вiн стиха. – Нi?.. То слухай.
Розповiдi мого дiдуся Максима були для мене гейби насправдi реставрацiею фресок, схованих пiд тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрiдний за хрущовськоi вiдлиги вернувся з Колими, менi минуло тринадцять рокiв, й, можливо, був вiн зовсiм iншою людиною, нiж та, яку я уявляю собi нинi; ну а батька не пам’ятаю, я бачив його кiлька разiв уночi у своiх сiм-вiсiм рокiв. Образ батька змоделювала мати зi свого болю… Сказав якось менi вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у киiвськiй Софii iнтерпретуе те, чого нiколи не iснувало: художник вiднайшов у колекцii польського короля Станiслава Понятовського аркуш iз правдивим княжим зображенням, й то була зовсiм iнша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи iсторичнi персонажi, знаходять в усталених легендами образах зовсiм iншi портретнi й характеристичнi риси, якi згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаешся…
І я так собi уявляю… Стоiть перед своiм сином Остапом розгублений адвокат i керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН Максим Безрiдний: з глибини його душi проколюеться бунт проти сина, та б’ють в обличчя справедливi Остаповi слова. Десять лiт минуло вiдтодi, як Корпус Сiчових Стрiльцiв вiдступив, здесяткований, з поля бою i склав полякам зброю в Луцьку; сiчовикiв було iнтерновано, i хоч незабаром вони розбрелися з таборiв, все ж i донинi залишилися iнтернованими окупацiйною Польщею; зануренi в глибоке пiдпiлля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишнiх битвах нацiоналiстичну iдеологiю… Й, опустивши очi перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нинi ж безсилий комбатант, згадуе…
Усю свiтову вiйну Максим Безрiдний прослужив незмiнним ад’ютантом Євгена Коновальця – як до того дiйшло, ти дiзнаешся iз моiх записок. А коли Корпус Сiчових Стрiльцiв був розбитий бiльшовиками пiд Бердичевом, Полковник перевiв рештки свого вiйська до Луцька, де iх, як я вже говорив, iнтернували, а в 1920 роцi випустили на свободу. Коновалець зi своiм штабом опинився у Вiднi й там створив першу клiтину Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. Тодi ще була надiя, що Антанта не вiддасть Галичину Польщi, тож Коновалець вирiшив створити основну сiтку УВО на Захiднiй Украiнi й з тiею метою приiхав з Вiдня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрiдний.
Полковник Коновалець замешкав бiля Високого Замку на вулицi Собiнського у вiллi панi Гермiни Шухевичевоi. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п’ятитомного етнографiчного дослiдження «Гуцульщина», вiдома емансипантка, яка разом iз Костянтиною Малицькою зорганiзувала у Львовi «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Украiнок». У бабусi Гермiни мешкав ii внук, син повiтового старости в Кам’янцi Струмиловiй – Роман.
В гостi до панi Гермiни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрiдним, а також колишнiй поручник УГА Степан Федак зi своею вродливою сестрою Ольгою – господиня iх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, лiжниками, рiзьбленими тарелями й пiдсвiчниками – меморiальнiй кiмнатi покiйного професора Шухевича.
Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сидiла поруч iз братом Степаном, немов шукала бiля нього захистку серед надмiрно авторитетного для неi товариства мужiв, якi пройшли через страшну вiйну й напевне вiдзначалися хоробрiстю, чейже здобули високi вiйськовi звання – вiд поручника до полковника.
Мужi говорили про потребу подальшоi боротьби, начебто iм замало було походiв, кровi i смертей, – вiйна для них ще не закiнчилася, про що свiдчили iхнi вiйськовi мундири без вiдзнак; в Ольги складалося враження, що цi воiни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на iм’я, а за званням, найстатечнiший серед них був Коновалець, до якого зверталися не iнакше як «пане Полковнику».
Ольга не вiдводила очей вiд Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловiк з вусиками, такий звичайний, чемний i небалакучий, зумiв створити ударний Корпус Сiчовикiв, котрi прогнали з Киева гетьмана Скоропадського, двiчi завойовували столицю Украiни й уцiлiлi вирвалися з табору iнтернованих, – хiба ж йому не досить боiв, i що за сила нуртуе в ньому, що вiн не вгамовуеться i створюе нову вiйськову органiзацiю, невже вiйнi нiколи не буде кiнця; а хто його пiдтримуватиме на дусi в пiдпiльних небезпеках, у мандрiвках свiтами – без пристанiвку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, нiби вiн зараз не в затишнiй кiмнатi, а у вiйськовому штабi. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукуе команданта Коновальця до рiшучого чину, надаючи своiй мовi, мабуть, з пошани до Полковника, надмiрноi пишноти:
«Пане Полковнику, ви з’явилися серед нашого народу в час глухоi апатii, коли найпопулярнiшою стала жалiбна пiсня «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii, як Збруч-рiчку проходили», i, немов Єгошуа, розтоплюете звуками новоi сурми ерихонськi мури новоi неволi… Хвала вам за це, ми пiдемо за вами у вогонь i воду, але ж не заводьте нас у глухе пiдпiлля, дайте команду до вимаршу на передню лiнiю! Чуете, пане Полковнику, час не чекае – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашоi неволi!»
Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скiльки в нього витримки, а Степан не знае мiри – цей вiдважний вояк повинен стояти пiд командою розважного зверхника… Полковник вiдвiв погляд вiд розпаленого бунтiвною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академiчноi гiмназii Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших бiля вiкна. Бабуся Гермiна дозволяла внуковi бути присутнiм при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, i Степановi слова вiдбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник пiдвiвся, пiдiйшов до Романа й аж тодi вiдповiв на запальний вибух Федака:
«Спочатку мусимо пiдготувати амунiцiю, пане поручнику, скласти план вiйськових дiй, створити вiйськову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бiй, то на майбутню битву поведе свое поколiння цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцевi на плече долоню. – А не злякаешся?»
«Не злякаюся!» – випалив Роман i виструнчився перед Полковником.
…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкiнцi вересня 1921 року прибув до Львова на вiзитацiю своiх нових володiнь маршалок Юзеф Пiлсудський. І коли вiн у супроводi воеводи Грабовського вийшов з магiстрату, щоб iз трибуни привiтати польських громадян, якi перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловiк у вiйськовому мундирi, вийняв з кишенi кiтеля револьвер i зi словами «Це тобi за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воевода Грабовський i впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.
До вiлли панi Гермiни прибiгла Ольга й до зiмлiння схвильована вигукнула:
«Я мушу побачити Полковника!»
Та Коновалець сам вийшов на ганок: йому вже доповiли про атентат на Пiлсудського.
«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У мiстi арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»
«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокiйно вiдказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогоднi виiду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал i, мабуть, впору…»
«Я проведу вас, – пiдiйшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерiшучостi. – Тiльки до двiрця…»
«Прошу провести мене до Праги».
«Як накажете, пане Полковнику…»
Увечерi до кордону помчала двокiнна бричка, в якiй сидiли Коновалець, Ольга i двое охоронцiв.
Максим Безрiдний залишився у Львовi в розпорядженнi полковника Романа Сушка.
…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрiдного, коли вiн, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рiвноваги. Чейже сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми пiдготуемо амунiцiю, а ти поведеш у бiй свое поколiння».
«Й це поколiння вже прийшло: ось стоiть передi мною його емiсар в образi безстрашного мого сина Остапа», – подумав Максим.
…Про подальшу долю батька розповiдала моя мати Марiя, вона таемно обвiнчалася в Ходоровi з партизаном УПА Остапом Безрiдним на псевдо Вiтер.
Остап зi своею боiвкою переховувався в пропастях тужанiвських лiсiв аж до початку нiмецько-советськоi вiйни. Перед iнвазiею червоних вiйськ в Галичину 1939 року новiтнi партизани цiлий тиждень зазнавали кривавоi волi: розбита нiмцями польська армiя Ридза Смiглого панiчно втiкала в Румунiю. Вiдступаючи, польськi жовнiри пiдпалювали сiльськi хати, вбивали мирний люд. Боiвкарi iх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрiдного зачаiлася в непрохiдних недеях i чекала виправи з Кракова вiддiлку Крайового провiдника ОУН Володимира Тимчiя-Лопатинського, з яким мала намiр пiдняти антибiльшовицьке повстання в Галичинi.
За наказом голови кракiвськоi Дружини украiнських нацiоналiстiв Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зi своiм вiддiлком перейшов Сян. Випав тодi снiг, й чекiсти iх вистежили. Повстанцi забарикадувалися на горищi якоiсь хати в селi Устиновi, вiдстрiлювалися до останнього набою i пiдiрвали себе гранатами.
Остапова боiвка вижила: пiвтора року селяни з Городищ, Залiсок i Рудкiвцiв пiдтримували життя партизанiв, й вони, зголодженi й обдертi, дочекалися 22 червня 1941 року. Тодi Остап вийшов iз криiвки й товарняком дiстався до Львова. Львiв у тi днi був ще вiльний, нiмцi зупинилися на лiнii Рясне – Скнилiв, а на Ринку, 10 у примiщеннi «Просвiти» Ярослав Стецько вiд iменi Провiдника ОУН Степана Бандери 30 червня проголосив вiдновлення Украiнськоi Держави – на львiвськiй ратушi вдруге залопотiв синьо-жовтий прапор.
Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тодi вiн назвав псевдо голови Дружини украiнських нацiоналiстiв, який керував виправою Лопатинського:
«Я повинен побачити Тура!» – вигукнув Остап, i всi, хто був у залi, сторожко придивилися до обiрванця, який знав псевдо Романа Шухевича.
Остап стояв непорушно бiля дверей i ждав на реакцiю мiнiстрiв. Мовчанка в залi тривала довго, та врештi пiдiйшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловiк, вiн пильно придивився до зайшлого i запитав:
«Звiдки знаеш iм’я Тура?»
«Вiд Тимчiя-Лопатинського».
Тодi Шухевич взяв Остапа за лiкоть, провiв його в кiнець зали й спитав пошепки:
«Боiвка цiла?»
«Збереглася i жде вашого наказу».
«За тиждень прийдеш у село Княгиничi на Рогатинщинi й допитаешся до фельдшерського пункту».
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66747373) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения